більше, що той його спокій робив ся щораз більше пригнїтаючим, душним.
О. Власович не мав спокою. По селах густо увихали ся жандарми. Ще перед тим правительство, довіряючи духовенству, наказало було жандармам брати від сьвящеників потвердженє сповненої служби. Жандарми часто навідували ся до о. Власовича. Як родовиті Нїмцї вони не могли розмовити ся з руським мужиком, проте бажали від о. Савина довідати ся, що їм було потрібне знати про дїдичів, про повстанські рухи.
О. Власович якось нїчого не вмів сказати. Жандарми відходили від нього здивовані, а натомісь коло приходства цїкаво крутив ся хтось із арендарської ріднї, що ладен був підслухати та вивідати ся, про що розмовляв жандарм зі сьвящеником.
О. Савин розумів, що він морально і фізично попадає між Сціллю і Харібду, та проте не міг викинути з серця сусїдських почувань, як також не мав спромоги зректи ся особлившого довіря правительства.
По тяжких днях наступали ще важкійші, безсонні ночі.
Повстанцї поки що днями ховали ся по лїсах, по ярах, по двірських будинках і де хто міг, а нічю виходили на воєнні вправи.
О. Власович чував ночами брязкіт оружя, повстанські сиґнали. Тодї йому уявляла ся страшна мара Польщі, що неначе пушила ся, розпирала ся поза витичені їй границї і напруго сунула ся на Салївку, на нього самого.
— Спаси Боже люди твоя! — молив ся тодї о. Власович, роблячи рукою знак хреста на повітрю, щоб відігнати напасливу мару —
