і майже насильно викликував такі гадки, що Австрія сильна, вона здусить жмінку відчайдухів, що Австрія в імя божої справедливости захоронить Русинів перед новою загибілю.
— Побіду дай Господи імператору нашому на супостати, — щиро молив ся о. Власович.
Ранком видавало ся йому, неначе нічні мари були чимось дїйсним, бо полишали по собі слїди. І так у одного його парафіянина пропали барани, у другого ялівка, а там знасилувано самітну вдову. О. Власович неначе обороняв ся против дїйсности, мовляв, що в часї рухавки не може бути бесїди про якусь етику, про пошанованє права, — одначе його знов боляче вражало, чому його нарід неповинно терпів при зовсїм постороннїй справі?!
Рівночасно він дивував ся, чому власти нїчого не роблять?! Але як до нього стала закрадати ся непевна відповідь, він так притишив ся зі своїми думками, як притишили ся були його парафіяни.
Салївецька громада зразу не думала потурати повстанцям. Громадяни зробили були раду, вибрали двох депутатів і вислали їх до циркулу з жалобою на повстанцїв. Колиж у циркулї наказали, аби громадяни вели себе спокійно, а вислана до Салївки комісия робила трусеницю неначе тілько за про людське око, то Салївчани більше не ходили жалувати ся, хоч повстанцї забирали дріб, худобу, побивали мужиків і відгрожували ся панщиною, а обох депутатів нахваляли ся повісити на сухій вербі.
Салївчани зовсїм оторопіли, покорчили ся та притаїли ся, як той слимак, що почувши
