— Прошу зважити, як то уразить ласкавого пана колятора, а на свій дім спровадите небезпеку — говорив Цїнькевич.
— Нї! Не можу виступати против своєї совісти, против вірности тронови августїйше пануючого нам цїсаря, яку вірність я яко священник тим вірнїйше заховати повинен, — рішучо і мов із книжки читаючи заявив о. Власович і став значучо віддаляти ся.
— То прошу приняти „упомінек“, — сказав незнайомий панок, кладучи на столї невеличкий клуночок, почім оба панки подали ся до відходу.
— Шварцґельб! Шизматик! — викрикували вони ввходячи.
Власовичови вдарила кров до голови. Він машинально сягнув по клуночок, розвив його і остовпів. Йому дали в „упомінку“ посторонок. Він засичав з лютости, вхопив грубий посторонок і побіг за напасниками, щоб випарити їм хребти. В тій хвилї двірська коляса тілько мигнула з подвіря.
Власович повернув до кімнати, кинув посторонок під стіл, та сплївши конвульсийно руки, випростував ся і загорів ся невгамованою пімстою.
— Боже, Боже! суд Твій праведний низпошли на зневажників Твого слуги! Ах! Ти бачиш мої скорби! Приклони ухо Твоє і вислухай мене. Возвах всїм серцем моїм, услиши мя Господи!…
Та дальше Власовичеви забракло слів. Корч стискав йому горло, що не міг дихати. Страшний біль гнїтив його мозок. Він пустив ся ходити по кімнатї. Не ходив, а бігав сюди то туди без ясної думки.
