зивав чоловіком без серця, то просто безглуздим дураком. Став почувати біль y голові. Він пішов до дїточої кімнати, голубив їх, причім сам почував розраду.
Сонце вже добре було зійшло з полудня. Не далеко дому затупотїли конї.
— Мамця їдуть! — кликнули дїти і сплеснули в долонї.
О. Власович метнув ся до вікна.
— То не мамця, а хтось із двора заїздить до нас, — сказав до дїтий і пішов у їдальню, поправляючи собі рукою волосє на голові.
За малу хвильку до нього прийшов двірський економ Цїнькевич з другим незнайомим панком. Прибувші бундючно назвали свої титули, які дістали від „народовеґо ржонду“ і зажадали від Власовича народового податку. Власовича як би хто довбнею вгатив по тїмю. Він відчував рівночасно озлобленє і острах; хотїв говорити різко, а ледво бубонїв.
— Панове, я сьвященник, австрийський підданий, я того зробити не можу, нї, не можу… я священник, вірний свому цїсареви — повторяв Власович те саме, що перше сказав.
— Аджеж зацний ксьондз Обрович инакше думає, — правив Цїнькевич.
— В чужі справи не мішаю ся. О. Обрович відповість перед Богом за себе, а я за себе, — відповів Власович.
Оба панки осьміхнули ся на бесїду ґосподаря.
— Менї здає ся, що „єґомосцьо́ві“ невідомий властивий стан справи. Прошу завірити, що Москаль побитий з „кретесем“, а Австрія нинї завтра віддасть нам Галичину без проливу крови, — пояснював незнайомий.
