— Гей, люди! А чия то молодиця заблукала ся поміж нас? — закликала Прокопиха. Челядь підвела ся. Їх звичайно буденні лиця виглядали гарно, сьвяточно. В очах палав огонь. Анна нїби відмолодїла. На лицї легко запаленїла, при чім білі вічки видавали ся ще білїйшими, чорні брови геть-то чорнїйшими. Анна зміркувавши, що се до неї пєть ся, голосно засьміяла ся і подала ся дожинати снопа.
— То якась нетутешня! — озвав ся хтось з гурту. — Дуже швидка! — поперчив другий, против того, що Анна скоро жала. Женцї таки добре притомили ся, поспішаючи за нею.
— Чи не Марикіцева то Анна? — піддержувала бесїду Прокопиха. — Та либонь. Гарна була би молодиця. Вже давно пора.
— Аякже, по жнивах тай під вінець. Ручники, дївонько, чи готові?
— Нема сватачів, не треба й ручників! — відповіла Анна.
— Яка-ж бо ти, дївонько! В осени прийде з війська Придивусів Василь, будемо сватати. — Женцї сьміяли ся.
— Гадаєте, що не дала би путя в його богацтві? — вступила ся Настя.
— Я то й кажу! — прикидала ся Прокопиха. Челядь ще дужше сьміяла ся.
— Куди ви взяли ся! Хто-ж буде брати богацькі дївки? — нїби співаючи заговорила одна зі жниць.
— Най сивіють! — рішила Прокопиха. Женцї хвалили собі стару. Вона знала таке вигадати, що женцї насьміяли ся і не чули втоми від тяжкої працї.
— Кумо Прокопихо, ви будете знати, що давнїйше якось инакше було на сьвітї. Не до-
