питували ся, чи дївка богата, чи бідна — дивили ся, аби здорова, роботяща, огорнена, тай сватали! — розказувала Настя.
— І добре було — була ґаздиня. А сьогодня що? Ще не підникне, не второпає завязати узла на нитцї, а вже дружать, аби тільки маєтки! — відповіла Прокопиха.
— Відай тому, що ґрунту обмаль, — завважила котрась молодиця.
— Біса там обмаль! Дучка хиба голоден на поле, а взяв собі невістку, — адже-ж знаєте яку, — тому тілько, що з полем.
— Говоріть, тїтко Прокопихо, хто би не лакомив ся на поле? Таже відповідно до маєтку шанують людий. Нинька зробіть руки по ліктї, а нїчого не доробите ся.
— Аякже, богачі най дїлять ся між собою, а бідним нїколи нїчого не перепаде, немов богачі злїплені з иньшого тїста. Видимо, що й бідні трудять ся на богацькім ґрунтї, — сердито воркотїла Прокопиха.
— Бо й є! Бідному щораз тїснїйше на сьвітї. Заробить що, зараз проїсть, а з дїтьми що хоч роби. Ще в кого хлопцї — хлопцї якось скорше примістять ся на сьвітї. А в мене пять дївок, чиста загибіль, нїхто й на жарт не спитає, чи в мене дївки є. Була я оногди на торзї — кажу вам — що́ там тих мамок, — а всї з села, — розказувала мати пятьох дївок.
— Що мають бідні робити? Міркує собі не одна: зазнаю сорому та покрию сиву косу, — доказала Прокопиха.
— Який то сьвіт нерозумний, — почала співуча молодиця. — Чому би то бояти ся сивої коси? Таже дївкою тілько будь та жий! Нинька в богацтві чи в біднотї — робити треба.
