Перейти до вмісту

Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/90

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 86 —

А дївцї що? Наробить ся через день, то має ніч спокійну; переспить ся на кулацї, має голову легку. Бігме, що правда! Не обходить її нї миска, нї лижка…

Зробило ся тихо, тілько серпи чанча́н-чанча́н,

— Чи віддавались би ви, як би знов були дївкою? — спитала друга молодиця.

— Чому би нї, — відповіло кілька голосів. Перша молодиця зальотно крутнула головою.

— А я скажу, чому, — вирвав ся Кавунів парубок Стефан, — бо ґрейцар не гроші, коза не худоба, а дївка не людина.

Женцї сьміяли ся, аж перестали жати.

— Ей ти ґнипику, ти то знаєш по свойому, — корила Настя сина, сама заливаючи ся сьміхом. Дївки поза плечима старших погрожували Стефанови кулаками. Анна не мішала ся до розмови. Вона нераз чувала таку бесїду і сьміяла ся разом з иньшими. Сим разом не сьміяла ся. Бояла ся відізвати ся, аби не сказали їй просто в очи, що то про неї річ. На силу слухала бесїди, що вся звалювала ся на її голову і боляче вражала серце. Не хотїла лишити ся старою дївкою. Бажала жити як иньші люди. Вжала ся в свою постать, немов утїкала від гурту і думала пробити ся крізь лани до бажаної долї. Кавун теж підійшов до гурту і був рад послухати, чого вони так сьміють ся. Був утомлений. Болїли кости, але й голова була тяжка. Бо чого тільки він не передумав?! Він же ж був ґазда, що у всьому мав дати розпорядок. Розважав сподїване і несподїване, важив шанси удач і невдач, із усїма їх подробицями.