і рубали безпощадно. На очах мов летюча армія застелювали лани покосами. Бій розгравав ся на всїх місцях. Дожинали, косили, гребли. Буйні лани замінили ся на безкраї стернища густо заставлені копами.
— Зовсїм збила-м ся з сил, — говорила утомлена Настя.
— Хвалити Бога, було при чім, — завважали женцї.
— На те, що перебуло ся, мало волової сили. Нераз лягаючи спати я гадала, що не дожию рана, а христянин переспав ся на кулацї, рано розвів кости і десь брала ся сила. Але здаєть ся менї, що й силї вже край, — жалїла ся Настя.
— Таке мовите, хоч ви молодші, а що я стара? Та чей нинька буде вінок. Воно то так, що як треба, то й сила знайдеть ся і коли би ще раз такі лани були, всї зібрали би ся, — поважно говорила Прокопиха. — По правдї, як то Бог дав — десь люди в жнива не хорують, не мруть. Нема коли! Чи чули ви, що Онисько цїлі жнива робив? А вмирав! По жнивах піде туди, куди був наставив ся.
Було видко, що не лїнують ся, а робота йшла пиняво. Женцїв покидала енерґія. Анна не вибивала ся вже з гурту, а ледво що тягала ся. Ноги ставляла як колоди. З ран від стернї, з пропуклин між пальцями слизила кров і обсихала струпами. Руки поперевязувала в суставах, щоб не пухли та щоб затерпав біль. Набряскле, спіжової краски лице покривали чорні остуди. Очи сьвітили ся з глубоких ямок, як би крізь скляну поволоку. Всї були втомлені і поводили ся як маняки. Стара Прокопиха зісхла на тріску. Тілько шкіра як дубова кора
