Та вернемо ся трохи назад, в передреволюцийні часи. Український рух в Росиї в передреволюцийні часи проявляв ся на внї таки досить слабо. Многолїтний гнет й цїлковита майже заборона українського письменьства, котра сковувала уста Українцям, не могли не принести своїх сумних наслїдків. Та ось по нещасливій для Росиї японській війнї, котра навіть слїпим розкрила очи на ту безодню, куди довів державу самовладний і нї перед ким невідповідальний царський уряд, загальне незадоволенє проти істнуючого ладу починає все більше й більше зростати, захоплювати чим раз все ширші верстви людности. Суспільність в Росиї починає все голоснїйше домагати ся для себе права насамперед конституції й скликаня парляменту. Під напором сих домагань росийський уряд мусить іти на уступки й обіцює перевести цїлий ряд реформ, котрі мають полїпшити положенє росийських громадян.
Українцї теж піднимають голову й починають голосно заявляти про свої нужди й потреби. На перший плян висуваєть ся очевидно домаганє скасувати указ 1876 року. Вже підчас святкованя в кінцї 1904 р. ювілею українського письменника І. Нечуя-Левицького зібрана в Київі численна українська інтелїґенция підносить сю справу, ухвалює цїлий ряд резолюций, збирає під ними підписи й вибирає депутацию до ґра-
