дища: печи, розвалена цегла, колодя и инши̂ звалища завалили дорогу черезъ мѣсточко. Зъ другого боку лежавъ грузкій лугъ. Любомирскій, якъ то̂лько побачивъ козако̂въ, заразъ гукнувъ до свого во̂йска: „Ба! ось вони! ось насѣня злочиннои ворохобнѣ, гадюче насѣнє! Се гадюки, що гидше ихъ и на землѣ нема. Поляки! заберѣть теперь у нихъ назадъ во̂льне званє вашою зброєю, скрушѣть вязу по̂длому хлопству! нехай воно кровью змыє своє шляхоцтво!“
Любомирскій вѣдавъ, що Хмельницкій и старшина не бажають помагати Шереметеву; але тямивъ и те, що прости̂ козаки ненавидять Поляко̂въ, а старшина то̂лько недолюблює ихъ. Ворогуючи теперь на Москалѣвъ — старшина готова пристати до Польщѣ, але повѣє иншимъ вѣтромъ и старшина промѣняє Польщу на Москву. Тымъ-то Любомирскій мѣркувавъ повести такъ справу, що бъ пото̂мъ можна було льояльно скасувати гадяцку умову и здаватися на те, що буцѣмъ-то у козако̂въ Поляки зброєю во̂добрали те, що козаки своєю зброєю придбали во̂дъ Поляко̂въ.
Паны и шляхта побачивши козако̂въ, котри̂ накоили Польщѣ сто̂лько лиха, загорѣлися ворогованємъ. Ще ватажки не починали вмовлятися, а вже половина во̂йска Любомирского мостила греблю черезъ лугъ. Колишній гетьманъ Выговскій (теперь Кієвскій воєвода) найзавзятѣйше выступавъ проти власныхъ земляко̂въ и прежнихъ своихъ по̂дручнико̂въ.
Одначе справа не по̂шла такъ легко, якъ гадали собѣ Поляки. Козаки вагалися, але побачивши, що Поляки нападають на нихъ, стали оборонятися и прогнали тыхъ, що лѣзли до козачого табору — по руинѣ Слободища: ти̂ жь Поляки, що по̂шли лугомъ, загрузли въ болото и мусили вертатися назадъ, стежени̂ козацкими кулями.
Въ козачому таборѣ — справа повернулася на руку Полякамъ; тамъ скоилося страшенне безладє: старшина докоряла гетьманови; оденъ одного обвинувачували; сперечалися, гомонѣли, радилися и такъ забили гетьманови памороки, що во̂нъ не стямивъ себе и гукавъ:
— „Господи Боже мо̂й! вызволи мене зъ сего пекла! не хочу я гетьманувати, по̂ду въ ченцѣ, молитимуся Богови!… За що я, черезъ зраду другихъ — буду терпѣти! Абы то̂лько
