чинцѣвъ выдавали! Теперь я оповѣщаю васъ: не выдаватиму вашихъ злочинцѣвъ, що тѣкають до насъ зъ Московщины, й воєводо̂въ не пущу до своихъ мѣстъ. Що воєводы царски̂ намъ чинять, такъ и мы имъ чинитимемо. Царь то̂лько влещує мене, а єго воєводы бунты на мене по̂дтримують; въ Москвѣ нѣчого не допросишся. Теперь я бачу, що по̂дъ Польскимъ королемъ намъ добре було: до него доступитись просто, й казати можна про все, що треба, заразъ тобѣ й резолюцію скажуть“.
„Ты, гетьмане кажешь: за королѣвъ Польскихъ було вамъ добре, то̂лько згадуючи про те, слѣдъ бы вамъ плакати. Тодѣ всѣ благочестиви̂ христіяне були въ Ляхо̂въ у неволѣ й до̂знавали всякого насильства та примусу до вѣры латиньскои, й мѣжь вами уніяцтво ширилося. А скоро стали по̂дъ протекцію великого государя, такъ теперь и вѣра благочестива шириться на хвалу Богови милостивому та вамъ на славу довѣчно; съ царскои ласки васъ и во̂дъ ворого̂въ оборонено; треба вамъ ласку царску до себе знати, й не мовляти такихъ высокихъ рѣчей. Не годиться казати, що тобѣ воєводо̂въ царскихъ не треба й що не выдаватимешь зраднико̂въ царскихъ: се ты не коришся наказу царскому“.
„Я, мовивъ Выговскій, радый служити вѣрно царскому величеству, а воєводо̂въ та людей во̂йсковыхъ менѣ не треба, черезъ нихъ то̂лько бунты почнуться“.
Якоюсь чудною була теперь мова гетьмана, якъ поро̂вняти съ тымъ, що Лѣсницкій въ Москвѣ въ имени гетьмана й усего во̂йска прохавъ прислати воєводо̂въ. Лѣсницкій самъ раявъ зреєструвати во̂йско козацке; теперь старшина була симъ вельми незадоволена.
„Не треба, не треба воєводо̂въ!“ кричавъ Богунъ: „Жѣнокъ та дѣтей нашихъ приѣхали реєструвати. Та й ты стольнику, йдешь до насъ у Чигиринъ либонь чи не за воєводу: гляди, лишень, чи не завадить тобѣ!“
Посолъ образився й попрохавъ гетьмана, що бъ угамувавъ Богуна. „Цить! гукнувъ на того Выговскій: се не теперѣшня рѣчь!“
Скуратовъ нагадавъ бувъ гетьманови, що во̂нъ обѣцявся ѣхати въ Москву, й що теперь, коли вже бунты покорено, часъ бы рушати. Гетьманъ проти сего во̂дрѣкъ вельми не ввѣ-
