Сторінка:Микола Костомаров. Руіна II. Гетьманованнє Многогрішного (1893).djvu/15

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 5 —

микав в тюрмі, сидїв Демянів рідний брат Василь; єго держали у Гадячі в острозї за те, що він так бив свою жінку, що загнав її в могилу. За тиждень до своєї смерти Бруховецький перегнав єго у місточко Веприк. Після Бруховецького правив Гадячем Андрій Дорошенко: він покликав до себе Василя Многогрішного і казав єму їхати до гетьмана Дорошенка, котрий тодї саме, зараз після замордовання Бруховецького, простував походом під Котельву. Василь митикував собі, що заднїпрянський гетьман рушив проти Московщини, але не подужає її і тодї не гаразд буде тим, про яких стане знати, що вони ворогували з Москвою. I от замісць того, щоб їхати до гетьмана, Василь Многогрішний повернув до Миколаївського монастиря, що стояв між Коропом а Сосницею. По дорозї в Коропі він зустрів ся з Матвієм Гвинтівкою; сей по наказу Бруховецького сидїв в острозї у Нїжині, по замордованню Бруховецького єго випустили і він їхав до Коропа. Отож Многогрішний і Гвинтівка, порадившись собі вдвох, приміркували, що лїпше і безпечнїйше буде звернути на стару стежку і погодити ся з Москвою. Тодї вони поїхали до Демяна в Седнїв і довідали ся, що й Демян такої самої думки, як і вони. От взявши Демяна, подали ся вони з ним до Новгороду Сїверського. Сюди поприїздили ще дехто з лївобережної старшини. У Новгородї жив тодї архиєпископ Лазар Баранович, чоловік, котрого вельми шанували не то по Українї, але й по цїлїй Московщинї.

Демян скликав раду. „Покинув нас Дорошенко, казав Демян до ради: обіцяв ся дати запомогу тай не прислав: ледві, мабуть, чи й можна покладати на него яку надїю. Нема що більш чинити, як вдати ся до ласки царя, а не то, Москалї увесь край наш зруйнують, знївечать; боронити нас нїхто не стане. Насамперед треба нам обібрати старшого, наказного гетьмана, щоб він від усїх нас завів з Москвою зносини“.

Лїтописець український повідає, що ся рада відбувала ся в зачиненому дворі, котрий вартувало товариство охочих, що служило у Демяна. (Того часу полковники козацькі почали власним коштом содержувати такі товариства, нарізно від козаків тих полків, в яких вони полковникували). Отся то умова, яка по думцї лїтописця сприяла тому, що старшина,