Спочатку жовтня року 1677 до гетьмана прибув царський посол з поважною справою: дізнатись про погляд гетьманів та української старшини — що чинити з Чигирином? На думку, що склалась тодї у московського уряду, слїд було, незабаром сподїваючись нового нападу ворогів, у пень руйнувати сей міцний пункт, бо після недавної руїни, лагодженнє та будованнє потребують дуже богато видатків. Головна-ж річ, що у Москві не були певні, чи лишить ся до віку у підданьстві цареви правобережна Україна. Поляки раз-у-раз заявляли своє право на сю країну, яко не давне володїннє своєї Речи посполитої. Московський уряд не раз вже відповідав на такі забаги польским послам, тай не раз твердив і Українцям, що не віддасть Польщі сеї країни, що припала московській владї не від Поляків, а від Дорошенка, данника Туреччини. Але Поляки, з свого боку, не згожували ся з московскими заявами. І у Москві добре тямили, що обставини можуть перемінити ся, коли Поляки загомонять про се рішучо, і Москва мусити ме поступитись Польщі. От-така непевність будила думку, не стояти міцно за Чигирин, аби даремне не тратитись на збереженнє для себе того, що може колись стати чужим добром.
Таких думок, одначе, московський уряд не висловлював Українцям, хоча останнї самі про се догадували ся і раз-у-раз побоювались, щоб їх знову не повернено було під польску владу. Царський посол, що приїхав до гетьмана, стольник Василь Тяпкин, оден з дуже розумних московських людий того часу, почав казати Самійловичеви про те, що трудно обороняти Чигирин від Турків і далї питав, чи не зруйнувати-б сего міста.
На промову Тяпкина гетьман сказав:
„Як що Чигирин міцно тримати меть ся під царською рукою, то і обидва боки Днїпра пробувати муть у вірности цареви. Коли-же Чигирин зруйнувати, то вже краще ранїш сказати українському народови, що він цареви не потрібний, і через се Чигирин руйнують або ворогам віддають! У нас поміж народом кажуть: за ким Чигирин, за тим і Київ, а за
