полк. Тимчасом спробували вплинути на Хмельниченка тихо-мирно.
За наказом гетьмана учений проповідник, знаменитий за свого часу, архимандрита чернигівський Йоаникий Голятовський, що був колись за вчителя Юраськови, вдавсь 4-го грудня 1678 р. з листом до Хмельниченка, де усовіщував єго скинути з себе мирську одїж і знов зодягтись у чернечу; доводив єму, що перед Богом великий гріх відректи ся раз вислевленої обітницї, а для прикладу наводив колишнього маршала французського Геброна, що розстриг ся з чернечого сану: як він вмер, то чорти раювали, несучи душу єго до пекла. Хмельницький одержав свій лист в Корсунї саме тодї, як рушав у похід на лївобережну Україну. Він відповів на него довгим письмом, де точив усякі теревенї, притулюючи нї к селу нї к городу імена Перикля, Улїсса, Брута і ин. героїв клясичних; про себе, про свої заміри, заходи і спонукання майже нїчого не говорив і тільки між инчим спомянув про 19 вірш 48 глави книги Битія; на сам кінець сказав так: „нїколи не пиши до мене, превисокість твоя, щоб не роздратувати шершнїв“.
Не поталанило сим пробам повернути на правдиву стежку Хмельниченка. Юрасько з Татарами перейшов на лївий берег Днїпра. Першим місточком, яке він звоював, була Вереміївка: там зовсїм не було козаків, а мужикам не спроможно було оборонятись, тому вони покорили ся. За Вереміївкою пішли Чигирин-Діброва, Горошин, Городище, Жовнин. Хмельниченко писав в сему унїверзалї: „Не відмовляйтесь і не гайтесь, велю вам перебиратись з родинами і добром вашим за Днїпро; там відведуть ґрунти вам — про те вже наш батьківський клопіт, а не підете, то станеть ся з Вами таке, чого я не бажаю. Тим трьом тисячам чоловіка, що піддали ся, надав Хмельницький осїлости в Жаботинї. Инші відпрошували ся, бо зимова, мов, пора, і давали обіцянку, що невідмінно перейдуть на веснї. Багато тут було таких, що уродили ся на правобережю; недавно в ріжні часи по своїй добрій волї вони виселили ся на лївий берег, бо ненавидїли польских панів, а далї страхали ся бути під бусурменом; але пожили вони на лївому березї і там дечого багато їм не до вподоби було, отже й стали вони поривати ся до ранїйших своїх осад, погодившись
