краю через чверть столїття після зображеної нами доби руїни, зістались нам від людий трохи пізнїшого часу. Український лїтописець Величко, з початку XVIII віку проходив через сей край, бувши в козацькій ватазї, яку за шведської війни було послано на підмогу Полякам. Ось як переказує він вражіннє, яке зробила на него картина тодїшньої правобережної України.
„Бачив я — пише він — багато городів і замків безлюдних, опустїлих, валів високих, як гора, що були насипані працею рук людських; бачив руїни стїн, що притулились до землї, покрились цьвіллю, обросли буряном, де гнїздились гади та черви; бачив покинуті пустими роскішні степи українські широкі долини, прекрасні лїски і діброви, великі садки, річки, ставки, озера, що поросли мохом, очеретом та буряном; бачив на ріжних місцях багато людських кісток, для яких покривалом було одно небо, бачив, і питав ся розуму свого: хто були вони? ось вона — ся Україна, яку Поляки назвали раєм сьвіту польского, ся Україна, що перед війнами Хмельницького була другою обітованою землею, прекрасна, всяким добром, багата наша родина, що без вісти втратила перших своїх мешканцїв, предків наших Україна малоросийська, повернута Богом в пустиню“.
Другий сучасник, московський піп Лукянов, проходивши через Україну того часу, як полковник Палїй почав уже заселяти південну її часть, розказує, що як виступив він з Паволочі останньої оселї, Палїєвого маєтку, що недавно з'явив ся, то за пять день дороги до Немирова, єму прийшлось іти справдешньою пустинею: де були перше красиві міста та великі села, там тепер не можна було стрітити нї людської хати, нї людського виду; тілько дикі кози, вовки, лосї, та ведмедї, сновигали по краї, в якому подекуди було видно слїди колишнього людського достатку — здичілі сади з яблунями, сливами, грушами, волоськими оріхами. Земля ся показалась мандрівцеви такою, що він назвав її золотою, але Татари не давали там нїкому оселити ся. Город Немирів стояв оден серед пустинї; він належав до Поляків і недавно перед тим єго зруйнували Татари. Мешканцїв у нему було мало, та й ті переважно жиди. Там жити і не добре, й дорого. По той бік річки Богу знов йшла пустиня, але вже не рівна, але шпилю-
