показала ся темна хмара, а за нею віддаль засьвітило ся і полумя. Гонцї виряжені на розвідки принесли звістку, що горить степ. Стало знати, що неприятель замість инчої зброї, палив по степу траву, висушену спекою і таким чином не давав московському і українському війску рушати далї. Такими саме заходами торік Татари з Волощини прогнали Поляків; тепер вони ужили того-ж самого і проти Москалїв.
От і почали головні керманичі міркувати: що далї їм дїяти? Очевидно, що неприятель від бою уникає. Але вперед ще виряжено з Москви до Криму гонця, керманичі й відважили ся рушати наперед, сподїваючись, чи не стрінуть того гонця, або татарську орду і мусять з нею виступити на бій. Пішли випаленим степом. Війско ледви рушало, бо попіл, що здіймав вітер, порушив і роз'їдав очи: занедужували і люди і конї. Нї гонця, нї Татар не було; стрічали самих тільки диких свиний, що тїкаючи від пожежі степової, кидали ся всїма сторонами.
Дійшли на останку до невеличкої річки степової Анчакрака. 16 червня випав дощ. Усї зрадїли, гадаючи, що тепер спека спаде, курява ляже і трава знов поросте. Алеж підходячи до річки спостерегли нову трудність: з ливного дощу прибуло в річцї води; треба було через річку споружати греблю з тарасу.
Перейшовши Анчакрак, рушали далї випаленим степом, ледви дишучи від задухи. Пройшовши шість верстов, дїйшли до другої річки Карачакрака і зупинили ся.
На другий день керманичі зібрали ся на раду.
— „Далї йти не можна“, гомонїли на радї: „усї конї повиздихають. Вони вже и тепер не спроможні везти воза з харчами не то що гармати. Чим ми їх годувати мемо на випаленому степу?
— „На днїпрових плавнях трави було-б досить, так же вода ще не стала, казав дехто“.
— „Нї! змагали ся инчі, на таку силу коний і там не стало-б трави“.
А третї знов гомонїли:
— „За димом, та за курявою нїчого не видно; коли покажуть ся Татари, не можна буде розібрати — хто свій, а хто чужий“.
