ність не була убезпечена. Що у кого сподобає гетьман, те й забере на себе; а коли не сам він, так дїти єго заберуть. Таким малювала гетьмана і синів єго в своєму доносї старшина.
Зажерливість Самійловича знати ще й з тої сили добра рухомого, яке лишило ся після того, як гетьмана зсадили з уряду. Самої лишень монети знайдено у него 4916 червінцїв; 47.432 талярі, 2.286 левів, 3.814 срібних копійок і 3,000 чехів; посуди срібної, срібної і золотої оздоби з самоцьвітами, коштовної зброї, одежи чоловічої і жіночої з коштовними футрами, коний, повозів упряжи і т. ін. величезна сила!
Маса народна (поспільство) роздратована була на гетьмана за те, що позаводив оранди на горілку, на тютюн, на деготь, та за податки на мливо. Отсї побори, за згодою уряду московського, заведено на утриманнє війска охочого. До сего війска приймали охочих не тілько, своїм звичаєм з козаків, але й з чужинцїв; найбільш було охочих з Поляків, Сербів та з Волохів. З охочих орґанїзували полки кінні („охочекомонні“, або компанїйцї) і піші, або сердюки. Охочих — записаних до полків розводили на постій по ріжних полках українських і з волї гетьмана їм давали кватири і харчі у посполитих. Платню охочим видавано з скарбу війскового з тих гроший, що приходили від орандарів горілки, тютюну і дегтю. Оранда чи платня за право продавати горілку, тютюн і деготь призначали ся наперед. Сплачувати оранду призначено було на Великдень. Торгувати отсими продуктами без дозволу не можна було нїкому нї з козаків, нї з посполитих. А тим, що придбали собі право на такий торг не можна було продавати поза шинком менш, як сотню кварт горілки. Дегтю поза шинком не можна було продавати не то щоб квартами, або відрами, а навіть і бочками без відому осіб, що правили орандами. Так само й з тютюном. А коли-б хто відважив ся чинити на шкоду орандї, того дозволено було з відому полковника того полку, де заподїяно вчинок проти оранди „обирати зо всего“. Варити мід, пиво і брагу дозволено було усїм, але в унїверсалї положено було з посполитих попів „злотого“ за вариво пива. Мешканцям полків дозволено було внести призначену платню і спорудити у себе орандарську управу по своїй волї. Така платня звала ся „ратою“. Не всї села й місточка, що були в полку, підлягали під „рату“, призначену на полк:
