Думку прихилити Дорошенка до підданьства московському цареви спинили заходи Самійловича. Він вважав, що замість згоди найкраще просто вжити війскової сили. Самійлович силкував ся підохотити московський уряд, щоб не няв віри в щирість Лизогуба, а про Дорошенка листував, що він підсилає потайних палїїв у лївобережну Україну.[1] Після сего московський уряд з обережности наказав воєводам на Українї мати пильний догляд за всїма приїзжими з правого берега Днїпра, але не кидав думки злагодно погодити ся з Дорошенком. Сам Дорошенко, бачучи, що народ правобережної України дуже тягне до Москви і гадаючи, що, може бути, рано або пізно єму прийдеть ся віддатись їй у руки, знову робив братерські кроки. Він листував до київського воєводи князя Трубецького, що вважає для себе за вище щастє ласку православного царя, і обіцяв не пускати у царську країну своїх спільників-Татар. У Києві думку про згоду з Дорошенком щиро підпирав печерський митрополїта Інокентий Ґізель. Він порадив київському воєводї вирядити 10-го серпня до Чигирина розумного єромонаха печерського монастиря Серапіона Палчовського.
Серапіон пробув у Чигиринї до 4-го вересня. Дорошенко дав єму статтї, на яких він згожував ся пристати до московської протекциї. Він вимагав, щоб Київ вернено козакам, щоб гетьман був оден над обома боками України, щоб Україна складалась у межах давних польских воєводств: київського, чернигівського і брацлавського; щоб Запороже корило ся гетьману і щоб московський цар дав обовязок боронити Україну від Турків, як що турецький султан захоче помстити ся над козаками.
- ↑ Року 1673 у червнї, в Конотопі (в Чернигівщинї) піймали палїїв. Під мукою признали ся, що їх нанято за 3½ карбованцїв запалити місто, і що Дорошенко розіслав по лївобережній Українї палїїв — сьлїпих старцїв з поводаторями і головним отаманом над ними поставив Хведора Ольшанського. Він ходить у червовому жупанї та в жовтих сапянцях. Сю звістку ледве чи можна признати вповнї певною: вона йде від ворога Дорошенкового — Самійловича, що позичив її з народної поголоски.