— Всї бажаємо, щоб цар пожалував нас, старшину та поспільство, наказав би вчинити в нас гетьмана Івана Самійловича на обох боках Днїпра єдиним гетьманом над усїм війском запорожським, і бути-б нам в підданьстві у царя по наших давних правах не на інших статтях, а на таких, якими він, великий цар, пожалував гетьмана і старшину, і все поспільство.
Всї почали кланятись Самійловичу. Козацьким звичаєм єму треба було відмовлятись від поваги, яку єму наддавали. І він промовив:
— Оберіть собі іншого гетьмана з свого боку — такого, що краще мене знав би вашу країну.
— Ми, — казали правобережні, — за богатьох гетьманів вже й так дійшли до руїни. Не треба нам багатьох гетьманів. Нехай цар пожалує нас, накаже на лївому і на правому боцї бути у нас за гетьмана — Івану Самійловичу.
— Великий цар, — сказав боярин, — жалує вас: дозволяє вам вибрати гетьмана, як ви бажаєте; і будете ви на давних правах і вольностях ваших у вічному підданьстві великому цареви.
Старшина і полковники знову прийняли ся благати Самійловича. Той все не згожував ся. На останку, проти єго волї, єго схопили під плечі так міцно, що роздерли єму одежу і гукнули: „Ти нам любий! ти нам любий!“ — постановили на ослонї, накрили тим бунчуком, який тримав Ханенків козак, і дали єму в руки Ханенкову булаву. Чути було обіцянки, що будуть слухняними до єго, почувались прохання, щоб він залишив на своїх урядах всю старшину, яка була за Дорошенка. Далї читано статтї, які складено у московському приказї, що привіз гонець Колобов. Зміст їх був такий: правобережна Україна приставала на віки у підданство; цар берегти ме її від Турків та Татар і оповіщати ме про всякі зносини з іншими державами, наскільки вони дотикати муть ся України. На случай війни межи Туреччиною та Польщею, Українцї не запомагати муть нї тим, нї другим. Якби гетьман задумав яку ворохобню, кожний повинен звістити про се царя; але гетьмана може судити тільки оден цар. Після смерти гетьмана — новий вибираєть ся вільними голосами. Усяких утїкачів московських не сьлїд приймати і переховувати на Укра-
