шенка від князя Ромодановського, було запрошено на обід, і там він був сьвідком такої картини. За столом сидїла старшина, що лишила ся біля Дорошенка, якийсь ігумен, що приїхав від Самійловича, і запорожцї, що прибули з Сїчи. Як гостї були на підпитку, запорожцї почали вмовляти Дорошенка, не віддавати булави гетьманови-поповичу.
Дорошенко налив вина та голосно промовив:
— На тому пю перед вами, що менї гетьманови Самійловичу булави не віддавати! Війско менї булаву дало — війску я її віддам назад, кому захтять, нехай тому і передадуть!
— Булави ми нїколи не віддамо, — сказав обозний Бережецький, — а почне у нас її силоміць попович видерати, так за неї бити мемось.
— Пане гетьмане! їдь з війсковими клейнодами та з булавою до нас у кош, — сказав запорожець.
Дорошенко обернув ся до ігумена, що досї не втручав ся в розмову, і промовив:
— Перекажіть гетьманови Самійловичу, що Петро Дорошенко своїх клейнодів та булави єму нїколи не віддасть!
Ігумен мовчав. У кінцї обіда Дорошенко розпаливсь та, обернувшись до запорожцїв, сказав:
— Панове товариші, не видавайте мене, як Донцї Степана Разина видали. Нехай Донцї своїх видають, а ви не видавайте.
— Не віддамо, нї за що не віддамо!! — вигукували запорожцї.
Бажаючи одначе показатись перед Ромодановським щирим другом московського царя, Дорошенко заслав до боярина лист, що відобрав з Туреччини від Ібрагіма-баши. В сему листї дивували ся, що Дорошенко довго нїчого не пише, і в Туреччинї не відають, що дїєть ся на Українї. „Йде чутка у нас, — писав Турок, — буцїм-то ти, з'єднавшись з паливодою Сїрком, піддавсь дурисьвіту, збожеволїв та відступив від нашого хороброго, могутнїйшого царя. Як що ти так справдї вчинив, то няти тобі віри вже наперед не можна, і хоробрий, незвитяжний, могутнїйший, грізний цар наш зашле на тебе своє війско. Тодї покаєш ся, та вже пізно. Як що не хочеш бути з нами, як і перше, пиши до мене у Бабу“.
