не треба навіть кричати. Досить тільки їй полетіти так, щоб її бачили другі птахи тогож гатунку, вони полетять усі. Чому? Тому, що вони з її руху відчувають чому та полетіла.
Отже, мовляв, звірина звірину, а птах птаха розуміє навіть після рухів: досить кому з них порухатись, а решта вже розуміє, чому той рухаєть ся.
Отже, тіло-рухи, чи міґи, — се таж мова, тому що за їхньою помочею одно сотворінє чудово розуміє другого.
Та инакше не моглоб і бути. Як йому не розуміти ляку або радощів другого такого самого сотвоня, коли воно само завжди виявляє свій переполох, або свої радощі такісінким робом? Звичайно виявить. Не стримаєть ся, тому що у него і очі, і уха, і серце, і мізок, і чутя майже такі самі, як і в усіх животин його ґатунку.
Отже, от звідки береть ся порозумінє межи животинами одного гатунку, від їхньої тілесної будови, а власне — від подібности в тій їхній будові. Кожний горобець, кожний віл, і всіляка иньша животина радіє і сумує тому, що того вимагає будова її тіла. Усі папуги з радощів тріпають крилами, а всі пси махають хвостами. Як же їм не розуміти радощів або смутку других таких самих сотворінь як вони після їхніх таких самісіньки тіло-рухів?
А щож, як звірина звірині, птах птахови пічнуть подавати голоси приміром, кричати, або сьпівати? Звичайно звірята того самого ґатунку і по голосі роспізнають радощі або смуток таких же істот як і вони самі. Зрозуміють через те саме, що розуміють і чужі тіло-рухи. Бож в голосі, в криках, у сьпіві можуть бреніти також і смуток, і веселощі, і ляк і які хочете чутя. І дійсно бренять. Се знає кожний. Тому птах з птахою, а звірина з звіриною можуть порозумлятись самими криками, без жадних слів.
Але й крики не всі однакові, — вони один до одного не подібні. Одна звірина вміє вити, гаркати, муркотіти на велику кількість голосів та тонів. Птахи також співають та кричать всіляко. Досить, при-
