сі його слова зрозуміє кожна людина, що розмовляє тою мовою.
Чому ж зрозуміє? Тому, що кожне слово сказане людиною щось означує. Слово — згук. Тож, коли чуєте той згук в розумі, сама з себе зявляєть ся думка; та сама думка, котра була перед хвилею в голові людини, що вимовила слово.
Отсе воно і означує.
Та людині з иншого народу се слово буде порожнім згуком, але тому краянови воно буде не що иньшого, як думка висловлена згуком.
Як же се воно сталось, що усі люди почали після згуків роспізнавати чіїсь думки? Відразу здаєть ся, що людська мова то диво над дивами. Сама гадка до голови приходить, що певно колись усі люди мали вмовитись якимсь робом, дотично кожного слова, що власне котре воно має межи ними значити. А є мови, що мають поверх сто тисяч слів. Як же можна в такім випадку порозумітись відносно їх усіх з усіма людьми свого народу, з людьми котрих з дебільшого з роду не бачив? Еге, — велике диво та людська мова, заплутана вона річ.
Але й заплутану річ можна зрозуміти та розплутати, треба тільки знати з котрого кінця зайти. А заходити треба ось як: спочатку зрозуміти, що простійше, а потім братись і до росплутаня того, що дуже заплутане.
Але тут зайде питане, чи є взагалі яка небудь мова звірят та птахів? Звичайно є. Се видко з того, що звірина звірину, а птах птаха розуміє. Вони не німі сотворіня. Вони теж кричуть та видають згуки. Вони приглядають ся один до одного і розуміють багато не тільки з згуків, а й з рухів. Приміром, коли в кінськім табуні нашорошить вуха одна коняка, дивись, уже нашорошились і решта. Або візьмім пташину зграю. Як злякаєть ся одна птаха та полетить, за нею зірвуть ся і иньші. Тут наполошеній птасі
