бінації цифер при голосуваннях і від змінливих настроїв виборців, бо держава вимагає внутрішньої дисціпліни й уміння підпорядковувати хвилеві пориви залізній лоґіці служення нації.
Але коли демократія щойно виходила на історичну арену — її ідилічні теорії спиралися на творчому патосі й на гоні до влади молодих суспільних сил, що були підоймою революції й разом із демократією приходили на кін життя. Ці нові революційні сили певний час творили ілюзію життєвости ідилічних теорій про участь »всіх« у владі демократії, і утопії про можливість формувати державну цілість шляхом аритметичного підрахунку мільйонів розрізнених »воль«. І треба було цілого століття, з його кризами, революціями й війнами, щоб світ переконався, що обставини нашої сучасности вже цілком не ті, що були в епоху народження класичної демократії.
Ніяка устроєва система в історії не вдержується, коли зникають духово-ідейні побудники, що її створили, і реальні передумови, що її упідставнювали в житті. Цей закон виявився й на долі демократичного парламентаризму. Треба взагалі зазначити, що тільки в одній Анґлії парламентаризм виростав орґанічно. Коли застосований його засад і форм поширилося й у інших країнах, і навіть певний час приносило суспільну користь, то це знову ж таки тому, що в тих часах парламентаризм спирався на молоді — повні енерґії й волі до творчости — суспільні стани, які витискали вже розложену февдальну аристократію. Та дальша еволюція демократії й капіталізму вплинула на вну-
