Почалося літо. „Літке“ вибіг йому назустріч у Середземне море. Сонце нагрівало термометр до 28°, розтоплювало смолу, поскидало з людей одяг, залишивши їх лише в трусах, понатягало таші на містку, спардеку та юті, щоб ми могли там заховатись од його гарячих поцілунків, і примусило нас цінувати холодну воду, як нектар богів старої Еллади, що ми її залишили за собою.
Ми наближалися до Порт-Саїда, воріт Червоного моря, цього всесвітнє-відомого пекла на межі Африки й Азії. Блакитні середземноморські хвилі, нагріті сонцем, ластились біля бортів судна, призначеного різати крижані шари північного моря, й жартовливо обіцяли нас не гойдати.
Ліворуч маячили якісь великі острови й невідомі нам маяки, а перед нами ось-ось мусить з'явитися Порт-Саїд. Ми чекали на найгірше: спеку, поліцаїв, вугільний порох, що його привезуть вантажники, й заборону зійти на берег.
