За два дні після прибуття до Владівостоку „Літке“ поставили в док. Почався ремонт. Судно, справді, потребувало великого ремонту. Паровичню, машини, корпус судна, його ґвинти — все треба було лагодити. Працювали надзвичайним темпом. Доходило 24 годин на добу. Працювали робітники Дальзаводу, працювала команда „Літке“. Надурочні дорівнювали звичайному дневі. Багато років судно не мало такого ремонту. Механіки день-у-день лазили по трюмах, цистернах, зазирали до кожної машини, до кожної паливні, до кожного казана, перемацували всі важілі, кожну нюту, вимірювали кожний метр вільної площі, наперед прикидаючи, куди можна буде ще насипати вугілля, такого цінного для цього рейсу, й шукаючи зайвий шматок заліза, зайву мутру, що їх можна б викинути з пароплава, аби коштом їхньої ваги збільшити вантаж вугілля. Цікаво відзначити, що для ремонту „Літке“ не вистачало не лише кваліфікованих робітників, не вистачало навіть чорноробів. То був період, коли у Владівостоці майже не було безробітних. Тисячі людей цього літа поїхали
