з охотою передав мені свій ремінчик і показав, як у нього набирати камінців. У той момент, як я щосили махнув рукою в напрямі до зґраї качок, ремінчик вилетів у мене з руки разом із камінцями й, значно не долетівши качок, навіть не злякавши їх, упав у море.
Здається, жаль за тим ремінчиком мене охопив більший, ніж самого Рінтетегіна, що лише сміявся.
Але ще раніше перед тим ми були в Анкауге.
Коли тундра стала вже надто мокра, озера надто часто почали перегорожувати нам шлях, а мої ґумові черевики не змогли більше захищати ноги від болотяної води, бо вона заливала зверху, Рінтетегін узяв напрям праворуч до гори, повз яку ми досі йшли.
Підійматись угору було не зовсім легко. Але мені хотілось іти гірським ребром, бо я переховував таємну сподіванку, що на горі побачу глибину Чукотської землі. Під ногами мох і каміння. Іноді в тріщинах та ровах траплялися міцно злютовані шари снігу. Рідко —
