нами. Тиша. За дверима — світло. Сходимо наниз, довгими коридорами проходимо кудись углиб будинку, минаємо великі освітлені кімнати — ніде нікого. Що це за будинок зачарований? Ми здивовані, зацікавлені й розгублені такою зустріччю.
Гвинтові сходи ведуть кудись угору.
— Ризикнемо?
— Давай!
І ми один, по одному цілою юрбою ризикуємо. Знову двері. Після довгого стуку, нарешті вони перед нами відчинились.
За п'ять хвилин ми сиділи в більярдній кімнаті консульського клюбу за кругленьким столиком і розмовляли разом із консулом.
— Пізненько ви до нас завітали, — сміється консул, показуючи на годинник. Там — 23 (11 г. ночі).
— Ви ж розумієте, що в вашому розпорядженні лише кілька годин.
Сині пасма диму пливуть над нами, й жвава розмова затягується до пізньої ночі. Сотні запитань зриваються з наших уст, але чи можемо вичерпати все в цій розмові? І консул має рацію, кажучи: