5.
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стягу зорі
і йшли за хвостами комет,
горіх роскусивши буття.
І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?
Я почуваю, як моі плечи піднімаються
у височінь.
Я проростаю мудростю, величністю
природи
І не вам, льокаям склизькоі жабиноі пристрасти
зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вохкости,
по асфальтах прийдешнього.
Окіяни запінили береги
і мелодійно музиканять повітря.
Обшир —
до Оріона.
