В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову і трівожно дивилась на захід, де була станиця.
Тачанка відходила на захід.
— Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
— Нічого… мені лекше…
Марія приложила уста до Вадимового волосся:
— Милий мій…
… Зиммель не повертався і гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть голі дерева і стоси листя.
Міцнішав вітер.
… Марія трівожно дивилась на захід.
Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри.
Вітри джигітували і зникали в Закаспії.
Приходив лікар, — широколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив:
— Сьогодні вночі…
Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила.
А потім на душі було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечір.
В стіну глухо входили цвяхи.
Це — останні цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койці, Марія стояла біля етажерки.
За вікном брів синій листопад.
На Вадимовій голові лежав компрес.
Упали вії. Дихати важко.
