Виходила на вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за 40 верстов Кочубіївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, й було тоскно, і хотілося невідомого. А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала і комунію лаяли, і ще раз її лаяли.
Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували, і не хотілось на вечорниці. У вечері батько приносив газету і крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки і думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети, — в волості їх багато було і ніхто їх не читав, вони лежали у шафі в писаря, і їх крали у нього курії, а на базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець радянської влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про суворість, про нудоту і ще про щось — Оксана не памятає. А вона брала його біленьку руку і гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але і на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли трівожні ночі. В вікна бив напів-дощ напів-сніг, у бовдурі гув вітер і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи…
… І знову зіми не було і було мокро і осінньо…
… А потім —
— а потім Оксані переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки. Вона здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась в той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба і дивилася на болото. Вітер
