… Над Солонським Яром ростанув останній промінь, в лісі почало темніти. Із півночи попливла хмара, теж ішла на захід.
… Пахло дубовим молодняком.
… „Наказую негайно виловити банду, що в Солонськім Яру. Отряда прислати не можу, бо майже усі люди в роз'їздах“.
Такий папірець від повітового військового комісара.
Савко подумав: „дійсно, пора“.
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий міліціонер, старшина, каже:
— А що того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончане своїх не видадуть.
… Скоро в'їхали в ліс.
Коні наставили вуха і прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.
Глухі, столітні ліси Полтавщини і чогось тут журливо.
Насторожились кущі, тріщать гілки. Иноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
— Слухай, друже, може не будемо трівожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
