Сторінка:Михайло Грушевський. Вільна Україна (1918).djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 8 —

Гулаком, Білозерським і иншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української полїтичної мисли, орґанїзаційної роботи, культурної і громадської працї. Часами тільки воно не розгортувало ся широко і прилюдно, з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режім Росії окружав гасла автономії і федерації. Але як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторяло ся неустанно всюди і завсїди: з трибуни першої і другої Думи, в пресї „днїв свободи“ і т. ин. Тепер же воно могло бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, манїфестаціях і в усякого рода прилюдних заявах, до котрих прилучають ся українські і не українські зібрання на місцях, заявляючи солїдарність з ними і потвержуючи що се домаганнє всього українського громадянства і всїх полїтично-сьвідомих верств України.

Без сумнїву, воно зістанеть ся тою середньою полїтичною плятформою, на котрій буде йти обєднаннє людности України без ріжницї верств і народностей. Середня між проґрамою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганнєм повної полїтичної незалежности.

Проґрама культурного самоозначення, котру недавно в одній з своїх промов необережно приняв за міру національних домагань народів Росії, і в тім і народу українського, голова нинїшнього тимчасового правительства кн. Львов, тепер вже нїкого на Українї не вдоволить. Ті часи, коли українському грома-