Сторінка:Михайло Грушевський. Вільна Україна (1918).djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 12 —

пліч все нові й нові групи иньших народностей України, з не-українських меньшостей Української землї. Поки що відокремлені, вони що далї будуть певно ставати густійші і більші, в міру того, як буде їм виясняти ся реальна сила українства і усьвідомляти-меть ся дїйсний характер його — що воно не має в собі нїчого насильного, виключного, аґресивного, нїяких апетитів до пановання, гноблення чи до обмежування в правах инших народностей.

Але яким шляхом мусимо йти до тієї мети, яким способом здїйснювати се гасло?

Уставленнє автономного ладу в національних територіях і федеративного устрою в Російській республїцї, так само як і самої сеї республїки призначено на установчі збори Російської держави. Тимчасове правительство запевняє в своім бажанню скликати сі збори як найшвидче, але не таїть трудностей звязаних з скликаннєм їх в тих обставинах, коли величезна маса мужеської людности, найбільш цїнна й активна, стоїть на фронтї, в окопах, або пробуває за границями в полонї. Кінець-кінцем зістаєть ся, неясним і невідомим, як скоро можна буде скликати ті збори, чи можливо се буде ранїйше кінця війни й демобілїзації армії. А до того часу — чи та проґрама автономії й федерації має зіставати ся тільки в формі деклярації, і ми й иньші народности та ґрупи, заінтересовані в її здїйсненню, будемо займати ся самою аґітацією за нею та приготовленнями до виборів до установчих зборів?

Мабуть нї! Се була б недопустима пасивність, злочинне занедбаннє, становище не згідне з духом нинїшнього часу, поведеннє навіяне