|
Уявім собі, що, послідовність, чи „закономірність“ в кождім ряді уставлена доволі певно, і емпірично, на ріжних фактах соціольоґія уставила, як виглядають типові комбінації Aaα, Bbβ, Ccγ і т. д. Але при близшім аналізі ми переконуємось, що типова форма A в дійсности виступає в конкретних варіянтах A¹, A², A³, так само форми a, b, α, β і т. д. Далі, ми бачимо також, що наступство в рядах, наслідком ріжних затримуючих чи прискорюючих обставин, відбуваєть ся не в однім темпі, і рітм сих рядів не однаковий. Нарешті, ми помічаємо впливи ріжних родів „надбудови“ : m, n, o. І от виявляєть ся, що в реальнім житю замість констатованих, схарактеризованих, вистудіованих форм A a α, B b β, C c γ, D d δ, E e ε, виступають в однім випадку такі комбінації як A¹b²α³m, в другім A²α¹β²n, в третім B¹α¹γ³o, і сі комбінації виглядають уже зовсім не так як типові стадії Aaα Bbβ Ccγ.
Тому то на адресу адептів автономної соціольоґії, які чи то під вражіннями біольоґичних анальоґій чи то під впливом матеріялістичного розуміння історії старають ся дійти проєктованих Сен-Сімоном і Контом таких же непохитних законів соціяльних як закони фізичні, химичні чи біольоґичні, так часто висловлюють ся поради не манити ся ілюзіями, що соціяльне житє можна звести до таких упрощених формул, як явища природи. Особливо такі поради часто виходять від прихильників псіхольоґичного напряму, які надають більше ваги духовим факторам соціяльного житя.
Деякі з них з сих міркувань доходять взагалї до заперечення всякої рації соціольоґії як науки, так само як і фільософії історії. Тому що комбінація мотивів, даних в кождім історичнім чи соціяльним факті, ніколи не повторюєть ся в другий раз, через те в сій области не тільки не можлива ніяка експеріментальна провірка всяких узагальнень чи „законів“, але навіть всяке узагальненнє явищ позбавляє їх дійсного змісту, який лежить власне в конкретних, спеціяльних їх відмінах. Тому соціольоґи і історики, згідно з таким поглядом, повинні описувати, а не бавити ся в сінтези.[1]
- ↑ Се погляд звісного німецького псіхольоґа Вільгельма Дільтея (Dilthey, † 1911), висловлений ним ще в 1883 р., в працї Einleitung in die Geisteswissenschaften. Новійшими часами його розвивав, ще в різшій формі Г. Рікерт (H. Rickert) особливо в праці Die Grenzen der naturwissenschaftlichen Begriffsbildung, 1902, і в пізнійших писаннях.
