сько-украйінського, і по трохи та безповоротно завойовувати для нього грунт в народі галицькім, а далі й у державі австрійській, поки прийде час і на Россію.
Звісно, я не міг переконати редактора „Правди“, хоч мені показувалось, що він признавав слушність деяким мойім резонам. Моя програма, видимо, була для него різіковною. В усякім разі він згоджувавсь давати місце в „Правді“ і статтям нашого напрямку і обіцявсь печатати далі мою почату вже працю (Література росс., великор., укр і гал.), тільки з свойіми увагами. Я против останнього не мав нічого і навіть згоджувавсь на те, щоб полемічні уваги зоставались і в осібних відбитках, чого зрештою редактор не зробив. Так наша справа спеціяльно з „Правдою“ мов би то влагоджувалась.
Гірше було зо справою програми
