було важко, але зводилось на те, що нічого такого, про що я говорив, „Просвіта“ печатати не буде. І довго після того „Просвіта“ (в котрій тоді К. С. явно первенствував) не хотіла печатати не тільки чогось такого, щоб вело народ до раціонального світогляду, а навіть майже нічого чисто утілітарного (про хазяйство, права і т. і.), а коли я докоряв йій напр. в „Кіевскомъ Телеграфѣ“, що вона нічого не дає народови окрім „візантійських казок“, то „Правда“ одповідала, що так і треба, бо, мовляв, перш усього треба підняти в народі моральність, а тоді вже думати про речі практичні.
На ніщо зводились і моі розмови з К. С. ще про одну справу, ініціятива котроі належить по части мені, а по части мойому віденьському приятелю-корреспондентови. Пишучи для „Вѣстника Европы“ ту працю, що появилась в 1873 р. під назвою „Русскіе
