ських часів, бо в ті часи (1858–1860) навіть московські славянофіли, по крайній мірі ліпші з них, не стільки кричали, що „Западъ гніетъ, а Россія цвѣтетъ“, скільки займались практичними справами, як воля крепаків, община й т. і. та мало різнились від прогрессівних „западників“, до котрих лежала моя молодеча душа. Так я, навіть спіткавшись з апостолами спеціяльно націоналістичних думок по наших сторонах, не змінив характеру свого первістного украйінства і скорше навіть вкоренивсь в свойому зачатковому космополітизму.
З таким культурним, гуманітарним, а зовсім не націоналістичним украйінством скінчив я гімназію і прий-
„гнилого Запада“ й „либеральныхъ бредней“, — все було каже: „вотъ Кулѣшъ разсказываетъ, что въ Бельгіи за монастырями куда лучше было, чѣмъ теперь за либерализмомъ!“ і т. д.
