а поки що нічого не робіть і сидіть мовчки“. — „А почім же й Бісмарк буде знати, „что въ городѣ NN. живетъ Петръ Ивановичъ Бобчинскій, украйнофилъ?“ — спитав я, і, звісно, одповіді не получив. Трохи згодом до тих Бісмарко-вірців заглянув один з „правобережців“, небіжчик Чубінський, — так вони й єму вичитували теж саме. Чубінський все таки довів йіх до того, що треба б усе таки вести пропаганду украйінськоі ідеі серед молодіжі, та тільки Бісмарковірці признались, що самі вони нездібні до того. — „Пришліть, казали, нам кількох студентів украйінофілів, ми йіх будемо содержувати навіть, а вони хай привертають до украйінства тутешну молодіж.“ Багато було у нас сміху з за сього проєкту вислати в NN. якихсь украйінофільських ва́лахів на росплід.
Окрім таких украйінофільських „воздиханців“, або ох-ох-онців[1] під-
