тиками, а просто візіонерами в думках в роді хіліастів і квіетистами в дійсному житю, або лицемірами. А прозою виложеноі і рахующоі на реальну обстанову россійсько-украйінського житя програми не було в 60-ті роки у старших Украйінців, навіть у таких як Костомаров. Остатній писав прекрасні історичні праці, в которих, звісно, були сліди провідних думок Кирило Мефод. брацтва, найбільш демократизм і федералізм. Але думки ті, по самій суті історичних праць, являлись в архаічній одежі. Коли Костомарову закидали, що він проповідує „удѣльно-вѣчевый укладъ“, козацький автономізм і гайдамацтво то він одрікавсь од сього всього, кажучи, що він має ціли тільки історичні, а в сучасну політику не вступає. А тим часом зелена молодіж та романтичні натури виносили з творів Костомарова і єго школи власне ідеалізацію „безгосудар-
