до Чеха й бачу, що він трохи невдоволений, що я втік у шинок, бо мене ждала кава. Я випив і каву, і почав непокойітись, чому нема Гула з конем, тим паче, що мій візниця, получивши від мене гроші сповна до Путилова, відйіхав собі на Снятин. Я пішов шукати сего Гуцула по селу і на силу знайшов єго хату. Хата маленька, курна, в середині чорна. Вона нагадувала хати великорускі, білорускі та наші поліщуцкі (котрих усіх я впрочім не бачив на очі). В хаті була хора жінка Гуцула, а єго самого ледви розшукали діти. Жінка хорувала на якусь тяжку болість кілька років і майже не ходила. „Що ж каже лікар?“ питаю. „Чи показували хору лікареві?“ Кажуть: „ні, бо багато коштує“. Я став добиватись, чи є в краю що не будь подібне до російских земских лікарів, і не добив ся. Гуцули почали в мене самого питати раду на хоробу…
