тів говорити; гурт спиняв єго а надто газда дому, — але иноді оратор перебивав усіх, викрикнувши: дайте, я скажу! і починав говорити довго, але так мудро, що я не розумів єго. Коли я єму в тому признався, гурт обертавсь до него з недовольством: от бачите! годі вже! і т. п. Оратор на час втихомирювався, але незабаром знову починав теж саме.
Другий був Волох, як сказала мені ще перед тим дочка хазяіна, подаючи мені і єму килими, на котрих ми мусіли спати. Волох той зайшов із за річки, де, під Трансільванску гряницю, починалась уже руминска людність, і ні слова не розумів руского, — „а ми не розуміємо єго“, казала мені дівчина. Волох уже був уклався спати, коли увійшли наші мужики. Бачучи, що розмова йде живо, він почув і собі потребу говорити, і иноді обертався то до гурту,
