В вагоні я попавсь у компанію панску і кругом не чув нічого, окрім мадярщини. Тілько на одній станціі сіла особа, в котрій було щось церковного. „Мусить бути Русин“, подумав я, і закинув удку: став читати, а далі поклав на лавку „Слово“. Особа взяла газету, почитала, а далі заговорила якимсь язичієм, подібним до руского.
Ми все таки розговорились. Подорожній був щось таке подібне до дяка, або до сотрудника при церкві, але проживав у такій крайіні, що Русини перемішались зо Словаками, так що не міг потрапити ні на яку чисту мову, а до того ще хотів говорити „по письменному, з висока“, як каже наша різдвяна вірша про Іосипа Старенького. Трохи згодом він мені сказав, що може співати руску пісню — і затяг, фальшуючи: Гляжу, какъ безумный на черную
