россійському прогрессісту, котрий знав доти одну тілько цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніща цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь єі у своіх австрійських земляків, а на решті побачив йійі і у россійських украйінофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім чого іншого, в остатньому не можна не бачити впливу Галичан і на россійських Украйінців.
В дальших розмовах наших з Січовиками виявилось, що для них наша Украйіна сама в собі й у відносинах до Россіі — terra incognita: ні історіі, ні географіі, ні порядків наших, навіть літератури спеціяльно-украйінськоі вони не знали, — а вже про книги писані про Украйіну ж, та по „московському“, — хоч не питай: так не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувались тому, то нам одповідали не тільки, що того в них не легко
