ку, та з того нічого не виходить. Львівські народовці не мають з чого печатати твори, велетня (як вони кажуть) народу“, бо видають папір і заходи на „класичні“ драми, комедіі, подорожжя й т. інші твори своіх проводирів, твори, від котрих по крайній мірі я грішний позіхаю, роздираючи рот аж до ухів, а певно ж хто небудь, людина з більш „класичним“ смаком, ніж я, ними ласує! А твори „велетня-народу“ хай полежать!
Розпрощавшись з Січовиками, я пойіхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871–2 і 1872–3) безпереривно переписуючись з Січовиками, а найбільш з одним із них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Славянщині, літературних праць моіх і інших, справ Січі і других товариств славянських, а найбільше руських у Відні. З остатнього поводу доводилось мені дуже
