Потім, вже в 1875–6 рр., коли я побував сам по Угорській Руси та познакомивсь з тамошніми студентами у Відні, — почало виявлятись, що моя програма заходу коло них зовсім не трудна до виконання, — почались в
студій про народ свій в яку небудь сурйозно наукову цілість, а мов навмисне держить себе поверховним віденьсько-газетним репортером в усьому що пише, а в політичних думках не пішов дальше сервілізму, то чорно-жовтого, то московського. А поряд з ним згадую я чимало Січовиків, котрі дуже нерадо дивились на те, що я зношусь з д. Купчанком. Вони й більш освічені, й думки мають прогрессівні, й жили й живуть в тім же Відні, — а ні один з них не зробив нічого навіть для того, щоб віденьські газети діставали звістки про Галичину не виключно з противного народовцям табору, — а вже про який небудь сістематичннй показ Німцям і через них усій Европі життя і справ нашого народу хоч би в Австріі, нічого й говорити. Хай ті, що більш мене знають Галичан, скажуть, що тут за причина? А я тільки кажу тепер те, що не раз думав, з болем на серці приглядаючись до Русинів у Відні.
