них ховатися, але усе ж таки можно. Для того, щоб постерегти татарський наїзд, перед селами висипа́ли могили, на которих завжди стояла сторожа, й як тільки покажуться татаре, то вона повинна була давати звістку. А то посилали далеко у степ, верст за двісті, або може і далі, чати, котрі ціле літо їздили з місця на місце, висліжували татар, і коли де забачуть, так дають бувало звістку селянам, щоб вони або ставали до оборони, або ховалися. Тоді люде покидали села і ховалися по лісах, або навіть і у воді, де, як росказують, вони дихали через очеретину.
Протоптала татарва на Україну багато шляхів, з которих найзначнійших було три на правому березі Дніпра; по цим-то шляхам татаре найбільше наїзжали. Перший шлях ішов поуз Черкас, Корсунь, Київ, прямуючи до Львова, і звався Чорним; другій від Очакова, поуз Бар, теж до Львова, цей шлях звався Кучманським, або Кучманом; третій шлях — теж до Львова по за Дністром і звався Волоським або Покуцьким. На лівому боці Дніпра був один шлях, котрий звався Муравським. Набігали татаре різно — иноді у день, иноди у ночі, і коли сторожа не поспіє дати знати у село, що йдуть татаре, так тоді, бувало, з села вже ніхто не втече. Усіх людей і великих і малих брали вони і ділили межи собою, скарб также само, а село запалювали, так що після такого наїзду тільки по погорілих стовпах можна було пізнати, де було село. Що терпіла Україна від тих наїздів
