неаполитанського, та щоб усі італьянці були у купі в одній державі. Недавно цей Гарибальди ходив з охочими італьянцями у Францію, як німці не по правді однімали у французів дві країни. Тепер він дуже старий і не може сам прийти на поміч герцеговиньцям, тільки збирає для повстання гроші та посилає охочих. Збирають гроші і йдуть охочі і з других країв, — і з Франції, і з німців, і з славян. Єсть у Герцеговині і кілька українців.... Навіть в однім отряді з сербів та других славян вибрано головою українця. Це впъять мов та козаччина, тільки не зовсім така, як колись. Тепер вже про здобич ніхто не дума; ніхто не ненавидить турка за те, що він турок, що инакше живе, инакше говорить, другої віри. Хотять тільки, щоб ніхто не гарбав чужого добра, та щоб ніхто не неволив другого, щоб кожний жив у своїм краї, хазяїнував, говорив, думав вільно, як собі сам хоче. Та ще ця нова козаччина з людей не одного народу та мови, а з різних. Тепер вже скрізь єсть люде, що хотять, щоб скрізь була правда, — щоб один народ помагав другому, бо поки так не буде, то й кожний не може буди спокійним, що ёму буде завжди добре, що хто небудь не приневолить ёго, як колись неволили нас татаре. І наші батьки так довго боролись з татарськими та турецькими розбишаками тим, що в старовину ніхто їм помочі не давав, та й сами вони не вміли бути однієї братської думки.
