Помалу, — коли політична централізація брала верх, коли автономні партії втрачали свою відбіжну силу, — бюрократія мусіла взяти напрям рішучо централістичний, загладжуючий ріжниці окремих країн, напрям обрусительний (обмосковлюючий). Цей напрямок указала зовсім свідомо вже Німкиня Катерина II., — яка писала в інструкції до ґенерал-прокурора кн. Вяземського:
„Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія це провінції, що управляються на основі їм затверджених привілеїв; нарушити їх скасуванням всіх відразу булоби дуже непристойно; одначе називати ті землі чужосторонними і так з ними обходитися, це більше як помилка, а можна це напевно назвати глупістю. Ті провінції, також смоленську, належить найлекшим способом привести до того, щоби вони обрусіли (змосковщилися) і перестали глядіти як вовки в ліс“[1].
Ми були свідками, як ті слова Катерини стали кличем Каткових, Самаріних, Аксакових[2], — і основою цілої низки державних заходів централістичної і русифікаторської натури.
