боту шкідливу для загальної революційної справи. Не хотіли ці молоді люди й чути про поділ єдиної Росії на окремі національні области, з окремою їх самоуправою; їм здавалося, що вистарчить один загально-російський демократичний парламент, який вдоволить усі народи Росії. Такі думки Михайло Драгоманів поборював різко і без милосердя. Він невтомно доказував, що ніяка демократія на такім просторі, як Росія, не є можлива без самоуправи окремих національних областей; що зберігання московського централізму мусілоб на віки закріпити також неволю і диктатуру чиновництва в цілій державі.
Всі мрії общеросійських демократів і соціалістів про те, що по революційному скиненні влади царів і по заведенні демократичного парламенту настане повсюдний гаразд — є марні. Як довго Москва не виречеться централізму, себто панування над московськими народами — так довго вона буде деспотична, мілітаристична і чиновницька (бюрократична). Бо вдержати при собі завойовані народи можна лише насильством і диктатурою; ну, а як де є диктатура, то вона вже не може робити ріжниці — хто свій земляк, а хто завойований інородець. Кожне завоювання тягне за собою з неминучою конечністю страх утрати завойованого краю — отже централізм, мілітаризм, урядницьку і поліційну деспотію. На те нема ніякої ради, даремні є сподівання всіх тих московських „демократів“, „соціялістів“, „революціонерів”, які хочуть тільки скинути царський режім, а не хочуть розбити Росії на федерацію вільних самоуправних народів. Коли вони не відречуться своїх бажань далі па-
