нувати над не московськими, народами — то шкода їм дурити себе тим, що ось то вони заведуть інший демократично-народоправний лад. Не буде того. Навпаки — буде нова шляхетчина, може з демократичною, чи навіть соціалістичною вивіскою на зовні, але в середині така сама протинародня, поліцейська, не свобідна, як був старий, царський режім.
Ось такі думки кидав Драгоманів сміло і без страху у вічі і своїм землячкам, що були засліплені блеском московської потуги і тим численним московським демократам та соціялістам, які тоді і в Росії і на еміґрації підготовляли революцію проти царату. Престо у вічі говорив їм, що вони, не бажаючи признати автономних прав Україні, Білорусі, Литві і т. д. (одній Польщі це право теоретично признавали) — кладуть фундаменти під „нову шляхетчину“. За ці різкі слова він підпав під страшну з їх боку наругу і лайку. Навіть пробували зробити з нього поліційного аґента![1]
Вершком критики московського централізму і шовіністичних забаганок московських людей усіляких напрямків була книжка Драгоманова, яку ми назвали в горі. У тій книжці на вступі виложений коротко, а дуже ясно зміст історії Сходу Европи. З того ґеніяльно-глибокого нарису виходить сам собою висновок, що поки Москва (тай чи лише Москва — ?) буде завойовницькою імперією — даремні всякі сподівання на її демократизацію. Автор хотів цією книжкою 1) освідо-
- ↑ Який це сором — а найшлася нині людина, яка ту гидоту московських людей (між ними й аґента охрани Черкезова) нині відгріває, як „арґумент“ проти — Драгоманова! (Пан Мухін).
